Я роблю все «на каблук вище» — режисер Любомир Левицький

Любoмир Лeвицький — укрaїнський рeжисeр («Штoльня» (2006), «20 дoлaрів» (2007), «Oбійми мeнe» (2009), «Лoмбaрд» (2013), «Тіні нeзaбутиx прeдків» (2013), «Xрaнитeль шляxу» (2015), #SelfieParty (2016). У 2017 рoці пoчaв зйoмки фільму «Eгрeгoр» (прoeкт вигрaв пітчинг і oтримaв дeржфінaнсувaння в рoзмірі 22 млн грн). Взaгaлі пeрeлік рoбіт нe тaкий дoвгий, aлe дo дeякиx мoжнa сміливo дoдaти слoвoспoлучeння — упeршe в Укрaїні.

«Штoльня» — пeрший укрaїнoмoвний трилeр. «Тіні нeзaбутиx прeдків» — пeрший фільм в нeзaлeжній Укрaїні, який відбив свій бюджeт, бo був нe тільки у вітчизнянoму прoкaті, a й успішнo прoдaвaвся в інші крaїни. Тe ж сaмe мoжнa скaзaти і прo #SelfieParty — цe спрaвжнє укрaїнськe кaсoвe кінo.

Вaшa рoбoтa підкoрeнa якійсь стрaтeгії? Тoй жe кліп з румунськими музикaми з Transylvania [Damn Fun] для Гoллівудa — цe везіння чи методична робота в конкретному напрямку?

Моя зустріч з Transylvania [Damn Fun] була випадковою, але знаковою. Я вірю в те, що в житті випадково нічого не буває. Елементарна зустріч через деякий час обов’язково чимось відгукнеться.

Хлопці дуже нестандартні, у них дуже чіткі задачі в рейдері — не виступати доки не зайде сонце, вони володіють більш ніж п’ятьма мовами, навіть на майданчику вони розмовляли між собою то одною, то іншою. Іноді я навіть не знав, що це за мова.

А ви якими мовами володієте?

Англійською, українською та російською володію вільно, польською та німецькою — на розмовному рівні.

Я сказав музикантам, що зніму для них кліп, але потім будемо працювати над саундтреками до мого кіно. Я їм розказав ідею, і вони були дуже вражені, тому що це саме їхній матеріал.

Ми маємо дуже багато класної містики, багато класних персоналій — неймовірно багатий пласт, який абсолютно невідомий світу. Якщо це подати правильно, у формі, до якої звик світовий глядач, але наповнити її своїм матеріалом, то маємо стовідсотковий шанс зробити щось своє, нове. Це буде абсолютно новий флер, новий смак, це буде голлівудське кіно, що асоціюється з Україною. Всі знають: Трансільванія — вампіри — Дракула. Я хочу так зробити, щоб ця містика, була з абсолютно іншим присмаком.

Далі є величезний пласт про козаків-характерників, воїнів-містиків. Це ніндзя, які володіли неймовірними технологіями магії. Серйозні воїни, які могли блокувати цілі війська. Вони працювали разом, кожен володів певними надможливостями. Хтось розвивав заговори, хтось працював з тваринами. Тому зв’язок з Transylvania [Damn Fun] у нас є. Дивлячись в майбутнє, я думаю, що вони зможуть взяти участь у цьому проекті.

Вже можна подивитися тизер майбутньої роботи, над якою працювали з Transylvania [Damn Fun] чверть року. Це міні-кіно під цікаву та унікальну музику. За задумом, картинка відповідає кіношному тизеру до голлівудської «стрілялки». Планується, що цей знімальний матеріал буде використано в майбутній масштабній стрічці.

Який проект для вас зараз пріоритетний?

У моєму житті робота розбита на етапи: щось у виробництві, якась робота — в передпродакшені, якась робота знаходиться на етапі написання сценарію, а якась — ще на рівні ідеї. Якраз зараз одна з моїх робіт — це молодіжний трилер, який буде зніматися в Америці і матиме назву «Blackfriday». Це те кіно, до якого готуємося.

Наступний фільм, який я планую на 2019 рік, — це дуже великий фільм, який я хочу знімати в Україні з американцями, із зірками справжньої величини і з міксом українських акторів. Це буде кіно на трансільванську тематику. Зараз вже є робоча назва — «Відьомський супровід». Це в стилі фільму «Загін самогубців», але буде багато містики, екшену — справжнє пригодницьке кіно.

Як ви визначаєте жанр тих фільмів, що знімаєте?

Багато хто каже, що я американізував українські реалії в кіно. Може, так воно десь і є. Я ріс у такому осередку, де на мене дуже мало впливав Радянський Союз. Я жив у Карпатах, а там абсолютно інша територія, там прикордонні зони, і у нас навіть телеканали були німецькі. Я ріс в іншому середовищі — на «Твін Пікс», ще на чомусь. Моє світосприйняття закладалося саме тоді й там, а потім передалось у кіно.

Потім я вчився в Чернівецькому університеті на історичному факультеті, який також додав мені багато любові до пригод, до чогось цікавого, до артефактів. Воно мені полюбилось і передалось у якийсь мій стиль. І тому я роблю все, як колись казав Богдан Сильвестрович (Ступка — ред.), «на каблук вище». Тобто, я роблю «на каблучок вище» ці реалії, але роблю футуристично. Тому я не є людиною-дзеркалом, я такий інтертеймент-хлопець. Я навіть люблю під час якоїсь сумної події розказати анекдот.

І як воно — бути «на каблук вищим»?

Я б не сказав, що мені дуже легко дається те, чого я досягаю. Все це завдяки важкій праці й цілеспрямованості.

Візьмемо Київ. Буду відвертим: ми з цим містом боремось із першого дня. Ми з ним зовсім не партнери. Ми боремось із «бабою з мечем»: я вигризаю щось одне, а вона вигризає щось інше. Ми рухаємося з нею, як конкуренти, що вміють домовлятися. Це місто в мене багато забирає і в рази менше дає. Але, не зважаючи на це, ми з ним непогано домовляємося. Я дуже багато віддаю цьому місту. Я роблю цю роботу для того, щоб підготувати підґрунтя до дня, коли настануть довірливі стосунки. Поки що українцям не довіряють зовсім, категорично.

Не довіряють щодо партнерства, там де потрібні фінанси?

Якщо мова про справи — ні. І цьому є багато причин. Для того, щоб нам почали довіряти, потрібні персони. Не потрібна якась презентація України — потрібні люди, яким довіряють. А для того, щоб отримати довіру, потрібно щось зробити добре для них, один раз. Роднянський — це те, про що я кажу. Роднянський — це є супервелика персона. У нього чудова репутація, він розумна людина і з ним добре мати справи. Ясна річ, що не всі проекти в нього є вдалими, тому що в кіно не бувають вдалими всі проекти. Навіть мейджерські студії роблять паралельно по 15-20 фільмів, тому що вони знають, що з них тільки три окупляться, а решта потрібні для саме цього: «Вау!»

Багато хто каже, що я американізував українські реалії в кіно. Може, так воно десь і є.

А ваш шлях?

Мій шлях — працювати, як Люк Бессон. Він знімає у Франції та нікуди не їздить, але працює в партнерстві. Його студія має авторитет в Голлівуді. А всі справи робляться саме там, якщо хочете займатися кіно серйозно. Будь-який кінопродюсер повинен, як мінімум, п’ять років пожити в Лос-Анджелесі, щоб його знали, щоб він мав репутацію, щоб він зробив там щось і йому почали довіряти.

Як тільки почнеться довіра, тоді є ще одна проблема — політична, що від нас не залежить. Це, звичайно, війна, яка зараз іде. Є юридичні нюанси, які не дозволяють привезти сюди зірок, страхові компанії не дозволяють — це є величезна проблема. Але я думаю, що це питання часу. Ми думали про те, щоб страховим компаніям говорити, що будемо знімати в прикордонних зонах, де автомобілем за 20 хвилин можна дістатися країн Євросоюзу. Такі нюанси є, і тому я поки роблю оцей бекграунд.

Як ви вийшли на голлівудських партнерів, через агенцію?

Я комерційний режисер, і те, що ми зараз робимо, засноване на персональних контактах, напрацьованих з часом. Наприклад, Марк Еберлі, мій оператор, з яким ми знімали «Тіні незабутих предків», зараз став партнером великої студії, великого продакшену. Його слово там вже чогось варте, і він несе гарантії за мене як за творчу одиницю.

Голлівуд — це велике село, скажу чесно. Там репутацію завоювати досить легко, якщо ви зробите щось один раз добре, й доти, доки ви не зробите щось один раз погано. В Україні, якщо ви зробите добре — все одно довіряти не будуть. І наступного разу треба знову доводити, що все буде «класно».

Наприклад, коли ти працюєш із нашими партнерами й починаєш їм розказувати про якісь нюанси, якісь проблеми, вони тобі говорять: нам це не потрібно, покажіть результати. Американці — навпаки, коли ти їм говориш, що все «ок», вони бояться цього. Вони знають, що проблеми є завжди, і навіть наполягають, щоб постійно бути в курсі всіх нагальних проблем. Американці дуже люблять прозорість, а також люблять розуміти сам процес. Ця комунікація прекрасно налагоджена в них. Мені з ними дуже комфортно.

Для роботи над «Black friday» вже зібрали команду?

Зараз тільки складається. В Україні я єдиний, хто представляє цей проект. Він спочатку задумувався як повноцінна копродукція США — Україна. Сценарій пише американський сценарист. Останній раз, коли я був в Лос-Анджелесі, саме з ним та Марком Еберлі обговорювали справи. Мова йшла про схему, щоб знімати цей фільм в Україні. Привезти сюди американських акторів, зняти його тут — це така повноцінна копродукція.

Обговорили це з американською стороною. Вони сказали: «Любомире, не можливо знімати цей фільм в Україні, тому що акторів ми не привеземо». Зрештою ми зійшлися на тому, що будемо знімати в США, а постпродакшн і звук зробимо в Україні. По-перше, це дешевше; по-друге, ми маємо тут спеціалістів — це наша перевага. Щоб залишитися за межею ризиків щодо бюджету, нам потрібно його дуже сильно оптимізувати. Це ми можемо зробити шляхом певного ресурсу команди. А ця команда є в нас тут. Звичайно, якби ми знімали в Україні, було б ще дешевше. Але зйомки будуть в Америці, а постпродакшн — тут.

Мій шлях — працювати, як Люк Бессон. Він же знімає у Франції, нікуди не їздить. Але працює в партнерстві, його студія має авторитет в Голлівуді.

На пітчінг цей проект не подавали?

Я ніколи самостійно не брав участі у пітчінгах, тільки виключно як режисер з іншими продюсерами. У мене є своє бачення. Я не сильно беруся продюсувати фільми, скажу чесно. На цьому фільмі я більше як креативний продюсер. У всіх фільмах, де я є співпродюсером, я продюсер через нужду — доводиться все робити самому. Можливо, це і правильно, але це дуже втомлює і відволікає сильно від режисерського бачення. Поки що я ділю себе на частинки.

А за яких умов ви б погодилися на державне фінансування?

Я ж містик, взагалі. Для мене є фізична складова справи і є енергетична. Інколи енергетична для мене сильніша, ніж фізична. Енергетично я відчуваю якийсь дуже серйозний пресинг, внутрішній дискомфорт. Можливо, тому, що ще немає правильної, налагодженої схеми продюсування, правильного використання цих ресурсів і коштів. Ти підв’язаний під певні нормативи, методички і т. д. А кінопроцес інколи вимагає зовсім протилежного.

А якби це був фонд, який залучав би гроші від меценатів чи спонсорів, і ним розпоряджалися б не чиновники, а представники кіноспільноти?

Так, фонд — це інша справа. А з іншого боку, кіно мені завжди було цікаве як бізнес. І мені не хочеться, щоб хтось за мене платив гроші. Було б цікавіше зробити фільм, який окупив би себе в Україні.

Щодо #SelfieParty: скільки фільм заробив сьогодні?

У цілому зараз близько шести мільйонів гривень при бюджеті два. У виробництві кіно дуже проста математика: якщо, наприклад, збори становлять мільйон доларів, то його треба ділити на 2,5, тому що частину забирають кінотеатри і дистриб’ютори. Тобто якщо бюджет фільму два мільйони гривень, то фільм має зібрати шість, щоб вийти в нуль. Ми якраз вийшли в нуль.

Скільки взагалі грошей необхідно витратити на промо — чверть від суми, витраченої на виробництво?

Десь так. Але ми ніколи не робимо промо за гроші, ми завжди використовуємо бартерні схеми. Наприклад, бартер з телебаченням: ми не продаємо телебаченню права, ми міняємо його на рекламний час. До того ж я один з перших в Україні, хто почав використовувати на промо продакт-плейсмент. На #SelfieParty працювали з «Київстаром», на «Тінях…» — з автозаправками.

А чи варто знімати фільми, орієнтуючись на локальний ринок?

Якраз Держкіно і робить послугу всім локальним проектам, які мають шанс хоча б повернути гроші. У 2005 році не знімалося жодного україномовного фільму, тому що все було налаштоване «туди». Саме в той час я прийшов до висновку, що потрібно робити українське. Мені сказали: «Любомире, ти — крейзі. Хто піде на українське кіно?» А я кажу — підуть тінейджери, молодь піде.

На той час я ще не зняв жодного фільму. Але мав сміливість одразу зробити короткометражний фільм. Правда, ризик був величезний, тому що, коли мої ровесники знімали дипломні роботи для викладачів в Поплавського чи в Карпенка-Карого, я знімав фільм, яким захищався перед аудиторією в кінотеатрах. Це був фільм «Штольня», на той час промо ми зробили взагалі без копійки, але зробили його дуже добре. Стояла мета — зробити перший україномовний фільм. Наступний проект я захотів зробити таким, щоб він окупив себе в прокаті. Це були «Тіні незабутих предків». Був бюджет в 320 тисяч доларів. Це були виключно інвесторські бізнес-гроші, які повернули до копійки. Збори фільму були 680 тисяч доларів.

Реально зараз знайти українських інвесторів?

Не варто розраховувати, що український інвестор, який один раз вклав кошти в фільм, буде і далі брати участь в українському кіно. Бо українські інвестори не профі в кіноінвестуванні, вони не розуміють, що це є певна стратегія. Тому я і взявся зараз за англомовні проекти, за американське кіно. А воно — як валюта: продається в усьому світі. І фільм до одного мільйона доларів, за їх баченням, така сума є поза межами ризику.

А яку частину кінопроцесу доцільно робити в Україні?

Можна знімати, можна спокійно використовувати сервіс. В Україні чудовий кіносервіс. Єдине, у нас мало правильних павільйонів, куди можна було б привозити правильні групи. Що ж стосується безпосередньо спеціалістів, то вони є, і вони — непогані. Й обладнання в Україні практично все є. Я не знаю, чого немає — все є.

Так, от якраз кіносервіс у нас є …

Це, наприклад, компанія «Патріот», яка вже має 20 років історії, і вона розвивається. Постпродакшени є закритого типу, які працюють на аутсорсі. В Україні дуже багато талановитих людей, ви не уявляєте наскільки багато класних артистів, спеціалістів з 3D. Це переважно закриті компанії, про них майже ніхто не знає. Вони працюють аутсорсно, дистанційно обслуговують Universal Studios. У нас в Україні є кілька постпродакшенів, які працюють виключно на голлівудські кінокомпанії.

Якби можна було відкрити кампус в Україні (Warner Brothers чи ще когось), побудувати величезні павільйони… У нас землі багато, будуй скільки хочеш. Люди є, все є для того, щоб робити тут сервіс. Це зробили в Угорщині, далеко ходити не треба.

А хто ще в Україні думає так само, як ви?

Багато хто… Film.ua серйозно думає про те, щоб робити серйозний сервіс в Україні для серйозних компаній. Ті, хто побудував студії, про це думають. Але це інший бізнес — це продакшн-бізнес.

Який мінімальний бюджет потрібен на вашу стрічку?

Бюджет повинен складати мінімум п’ять мільйонів доларів. За мірками США — це є малобюджетний фільм. Але це продакшн-бюджет. Якщо буде йти мова про участь серйозних зірок, то це може збільшити бюджет в 2-3 рази. Участь великої зірки, скажімо, рівня Скарлетт Йогансон, це ще плюс 20. Ще ніхто не мав практики в цьому, але в мене є ціль — зробити це.

Вам було складно розібратися, як працює Голлівуд?

Голлівуд працює дуже просто, набагато простіше, ніж тут. Є такий професійний кіносайт — IМdb.сom, де ви можете знайти будь-яку інформацію про актора, агента і так далі: контакти, і-мейл, телефон. І якщо вам потрібен Брюс Вілліс, умовно, ви без проблем знаходите на IМdb контакт агента, пишете йому листа, залишаєте свій контакт, вас завтра набирають, і ви кидаєте свою пропозицію.

Хто завгодно може зв’язатися з будь-якою кінозіркою. Питання тільки в тому, що ви пропонуєте, і в тому, щоб зацікавити цих людей. Якщо ви маєте зацікавленість зірки в матеріалі, але у вас немає підтвердження грошей, то ви можете отримати зацікавленість зірки і йти шукати гроші на цій зацікавленості. Тому що це теж є як валюта. Коли зірка зацікавилась, тобто, той же Брюс Вілліс каже: «Я б знявся в цьому фільмі». Якщо він це скаже і запише на мобільний телефон — вважайте, у вас вже є гроші. Тому що ні один продюсер не пройде повз зацікавлену зірку.

Я не кажу, що це все дуже просто, має бути частка удачі, але питання ще в матеріалі. Матеріал вирішує все, кіно вирішує все. Ідея вирішує зірок, зірки вирішують бізнес. Бо хоч як не крути, кінобізнесом керують зірки. Є кінозірка — є продажі, немає зірки — немає продажів. Все дуже просто. Єдиний жанр, який не потребує кінозірок і може мати величезний успіх — це трилер.

Є такий продюсер в Голлівуді — Джейсон Блум. Його продакшн називається Blumhaus. Ця людина примудряється робити такі проекти! І ніхто не може поки що побити його рекорд. Його роботи — «Паранормальні явища» — це фільми за 100 тисяч доларів, які зібрали по 200 мільйонів доларів. Зараз вийшов останній фільм — в українському кінопрокаті йшов як «Пастка». Фільм з бюджетом 4,5 мільйона доларів з касовими зборами 214 мільйонів доларів. Я розумію, щоб отримати таку дистриб’юцію, Universal Studios повинна вкласти в рекламу 30 мільйонів доларів. Вони їх забирають назад, а ще свою досить непогану долю. І в будь-якому випадку продюсер заробляє на одному фільмі близько 10 мільйонів доларів. На одному фільмі за один рік — це дуже багато.

Якщо ви отримуєте фінансування, чим ви ризикуєте?

У проекті «Black friday», ми ризикуємо виключно прибутком, інвестиціями не ризикуємо взагалі. Тому що навіть за найгіршими припущеннями, якщо фільм не піде в прокат, він все одно продасться в інтернеті, на платформи, телеплатформи. Він продасться в кожну країну світу. І це поверне той бюджет, який ми вклали.

А з репутаційної точки зору?

Це прекрасний трамплін. Уявіть трамплін, який має декілька рівнів. Хтось доріс до першого рівня — він нормально скаче, знову заходить, знов скаче. Це легко і швидко. Так працюють багато режисерів в Україні. Є середній рівень, до якого трошки важче дійти: скочив, зібрався, перегрупувався і знов — вперед. І така категорія режисерів є в Україні. А є третій рівень, куди і вхід закритий, і сходів немає, тому що кажуть, що він не працює. Це найвищий рівень, але, зіскочивши саме з нього, можна перескочити той парканчик.

Я дивився на той трамплін: він дуже важкий, але, з іншого боку, — немає штовханини, бо поряд нікого немає, ніхто не береться. Я бачу, що майже доліз до того трампліну, я не сумніваюся, що доберуся до нього. Питання в тому, як вдало приземлитись, тому що до стрибка треба бути готовим. Скочити можна, для цього потрібно зібратися з духом і стрибнути, але, звичайно, треба вміти приземлитися, а це вже залежить від умінь.

Звідки така впевненість у своїх силах?

Немає взагалі почуття невпевненості і страху. Взагалі. Сила десь із космосу, десь щось я повинен зробити, напевно. Що — ще не знаю, нам енергія дається зверху, і якщо вона дається, її треба використовувати. Я цю енергію відчуваю, аби не ця енергія — цього не було б, тому що ми робимо надзусилля.

Це те саме, що відкрити магазин з товаром, який ви виробляєте, і його купують рівно стільки, що вам вистачає, щоб ваш магазин не закрився. І ви цей магазин тримаєте і тримаєте, бо ви вірите в те, що має щось трапитись і в щось це має перерости. Я, наприклад, знаю, що я роблю проект, і він через рік принесе такі-то дивіденди і такий-то бокс-офіс.

Чи існує у вас позиція у вибудові бренда?

Я не даю собі шанс займатися іншим бізнесом. У мене було багато можливостей, вже давно став би мільйонером. В мене є підприємницький хист, я вмію організовувати, мотивувати людей, і роблю це щиро. В іншому бізнесі я б уже досяг у 100 разів більше, ніж в кінобізнесі. Але я спеціально не дозволяю собі цим займатися, щоб не загубити мотивацію. Тоді я загублю себе.

Чого не вистачає українським фільмам?

Я показую трейлери #SelfieParty, чую відгуки: «Так це ж справжнє кіно!» От цієї справжності поки що і не вистачає українським фільмам. Чи вміння ще не вистачає… Ок, я мав час, я знімав українське, я тренувався нормально. Зараз вони дійшли до того, що у мене було п’ять років тому. Вони починають знімати українське кіно, а я вже закінчив. Умовно кажучи, мені вже цікаве міжнародне кіно. Я дуже прозахідний, дуже проголлівудський хлопець: я дивлюся всі прем’єри, я слідкую за всіма фільмами, які зараз виходять у Голлівуді. Слідкую за новинами, слідкую за трендами, які зараз в індустрії.

Ми боремось із «бабою з мечем»: я вигризаю щось одне, а вона вигризає щось інше. Це місто в мене багато забирає і в рази менше дає. Але, не зважаючи на це, ми з ним непогано домовляємося.

Який тренд для вас найцікавіший?

Зараз підходить до кінця епоха використання старих франшиз. Студії видихаються, тому що франшизи вже не виправдовують себе, 200-мільйонні фільми виходять в нуль. Багато з них провалюються, і студії в розгубленості — вони зараз шукають новий спосіб комунікацій з глядачем, шукають нові теми. Вони в пошуках нових форм. А форми зараз змінюються, тому що вже багато цифрових платформ починають транслюватись як мейджери. Скоро Netflix буде конкурувати з Universal, вони боротимуться за скорочення прокатного вікна. Вже зараз такі війни йдуть. Прогрес неможливо зупинити, це станеться.

А як впливає на кіно віртуальна реальність?

Це все експерименти, вони приблизно як 3D-кіно. 3D-кіно — круто, все класно, але це буде просто як певна ніша. Все одно форми кіно залишаться класичними. Єдине: будуть нові формати. Зараз буде дуже багато робитися контенту, адаптованого під мобільні пристрої. І перший в цьому Китай. Вони вже роблять серіали з 3-хвилинними серіями — поки людина їде в метро. Міняються смаки, аудиторії, приходить нова генерація. Сім хвилин — це максимум, який дивляться в інтернеті. Зараз студії вкидають величезні кошти в маркетингові дослідження: що глядач зараз буде дивитись, скільки дивитись, як він до цього ставиться, чим він цікавиться. І на базі цих маркетингових досліджень будуть створюватися нові формати, нові проекти. Йдуть великі зміни насправді, хоча й хіти залишаться.

В Україні у великих містах є багатозальники, а у маленьких містечках, районних центрах — іноді жодного кінотеатру немає. Вважаєте, будуть інвестиції в цей бізнес?

У мене була ідея, і вона ще є. В Україні існує проблема із збільшенням кіноринку. Тобто, як збільшити бокс-офіс в Україні, як збільшити дохід від кіно у той час, коли в нас недостатня кількість кінотеатрів. За маленькі містечка, районні центри взагалі мовчу. Куди цим людям ходити? Я подумав, як можна створити місцеві осередки, де молодь могла б тусуватися. Тобто, кінотеатр як місце тусовки. А оскільки у нас аграрна країна, то в кожному маленькому містечку, у великому селі є покинута ферма. Їх дуже багато. Адаптувати ферми під кінотеатри — у мене є класний дизайн, як це зробити дешево і стильно. Кантрі-стиль з такими водонапірними вежами, які можна використовувати для постерів, для всього. Це проект, який не потребує багато вкладень, розмір бокс-офісу зросте в десять разів. Тобто український фільм зможе повертати 2-3 мільйони доларів. Секрет у тому, що країна величезна, людей багато, а місць, куди б люди могли приносити гроші, немає. Я знаю багато молоді, що кажуть: в мене є 20 гривень, куди мені їх діти?

Придумати концепт: звідки береться попкорн на фермі, як його виробляють. Щось таке, як львівська «Копальня кави» — всі приїжджають і думають, що каву копають з-під землі.

Це може спрацювати як франшиза. Можна зробити один презентаційний і далі розвивати. Для кіноіндустрії це буде просто прорив. Потрібно знайти стратегічного інвестора чи партнера, який зможе step by step це робити.

Комментирование и размещение ссылок запрещено.

Комментарии закрыты.

=