13 марта 2016 года Национальный музей народной архитектуры и быта Украины приглашает киевлян и гостей столицы на праздник Масленицы

Весенний цикл традиционных праздников украинцы начинают с Масленицы. Это неповторимый, веселый праздник, наполненный народными обычаями и обрядами. Масленица — это переход от Зимы к Весне. Наши предки верили: песнями, танцами и различными заклинаниями можно прогнать Зиму и вызвать Весну, а к тому же попраздновать и повеселиться в последний раз перед Великим Постом. В народе Масленица называлась еще и так: Сырница, Колодий, Турица. По христианскому календарю Масленица – это последняя неделя перед Великим Постом. В эти дни кушали в основном молочные продукты, вареники с сыром и блинчики. Вареник у форме Месяца, а блин, похожий на Солнце и Звезды – это вечные символы, которым поклонялся человек.

На протяжении сыропусной (сырной) недели осуществлялся обряд Колодки или Колодия. Колодка — славянский обряд, приуроченный к Масленице в котором незамужним девушкам и холостым парням привязывали к ноге деревянную колоду или другой предмет в знак осуждения или наказания за то, что они не вступили в брак в положенное время. Привязывание колоды холостым парням и девушкам символизирует брак, поэтому и сам ритуал интерпретируется как способ побуждения молодёжи к супружеству. Посетители музея смогут увидеть древний обряд Колодки.

На Певчем поле выступят фольклорные коллективы из разных областей Украины,в исполнении которых можно будет послушать праздничные песни и увидеть древние обряды. Гостей музея ждут разнообразные народные забавы,конкурсы, обучение старинным украинским народным танцам и др. Посетителям музея будут предложены разнообразные традиционные блюда, которые наши предки готовили на Масленицу: вареники с творогом, блинчики, пирожки и т. д. Народные мастера со всей Украины предложат гостям свои лучшие сувениры на память о посещении музея. В завершении праздника в 16:00 гости музея увидят сожжение Чучела лохматого деда, который олицетворяет злые силы зимы. Праздник завершится в 17.00. Народные мастера со всей Украины предложат гостям свои лучшие сувениры на память о посещении музея. 

КОЛОДІЯ. НЕ ЖЕНИВСЯ ЄСИ, ТО КОЛОДКУ НОСИ

Серед традиційних українських обрядів, які вже одійшли в минувшину, особливе місце належить унікальному, як за формою дійств, так і символікою, звичаю, що мав найпоширенішу назву «волочити колодку». Вперше цей термін увійшов до писемних джерел чотири з лишком сторіч тому, хоч, на думку багатьох дослідників, пін сягає своїм корінням у дохристиянські часи чи навіть до матріархату, оскільки в ньому чітко простежуються елементи глибинних рудиментів — «законодавцями» колодок були не чоловіки, а жіноцтво.

Обряд Колодки чи Колодія відзначали напередодні Великого посту — останнього тижня м’ясниць.

Це був, власне, завершальний термін, коли ще можна було справляти весілля. Практично ж їх уже не організовували, оскільки на сиропусну вже обмежували скоромну їжу — вживали переважно молочні страви, передусім вареники з сиром та маслом (звідси й Масляна). На хлопців, котрі не встигли оженитися, чекала «жіноча кара» — Колодій. У давніші часи цей обряд тривав протягом тижня. Кожен день мав свої іменні наклички. Основними дійовими особами цього обряду були жінки. Заздалегідь домовившись, вони в понеділок зранку збиралися в шинку, «щоб поколодувати». Облюбувавши найпочесніше місце, одна з молодиць клала на стіл палицю (за колодку могли слугувати звичайне поліно чи кийок), а решта по черзі обкручували її полотняним шматтям й окликували: «Наша Колодка народилася!» Після цього, замовивши горілки, виголошували тости й вітали одна одну з «народинами». Сповита колодка мала лежати аж до суботи. Всі ці дні шинок одвідувало жіноцтво, щоб вчиняти обряд «від народин і до похорону». В понеділковий вечір обходили ті родини, в яких хлопці (почасти й дівчата) не шлюбувались. Покаранням було — прив’язати матерям до ноги символічну колодку, «що не оженили своїх дітей»; за звичаєм, той, кому присуджено таку кару, не мав права знімати колодки доти, доки не відкупиться, тобто поставить могорич. Все це, зрозуміла річ, носило передусім жартівливий характер. Наведений вище обряд найвідоміший.

Але в різних регіонах України були свої специфічні відмінності. Скажімо, на Полтавщині жінки, які приходили в шинок, приносили вже готовий, прибраний  Колодій. Одна з них несподівано клала на стіл сповите полінце, а решта голосно викрикували: «Народився Колодій, народився!» — і, взявшись за руки, тричі обходили довкола з вигуками та піснями: «А вже наше дитя народилося, А вже дитя на світ божий та й з’явилося!» Потім робили складчину з принесеного із собою сиру, вареників, масла, яєць і горілки. При цьому в кожної жінки були готові невеличкі колодочки; якщо в цей час заходив хтось з чоловіків, то йому тут же чіпляли виріб, за що він мав одкупитися медівкою чи горілкою. Розваги тривали до пізнього вечора. Перед тим як розійтись, молодиці знову пеленали Колодія пелюшками, взятими з трьох родин, де є немовлята, і, прикривши оповивачем, йшли з піснями по домівках. Наступного дня до корчми вже сходилося більше людей, приходили й чоловіки. їм тут же чіпляли маленькі колодки і вимагали відкупної. Завершувалася вівторкова дія тим, що гурт, вирушивши з корчми, обходив односельців, переважно бездітні подружжя, а також батьків, що не пошлюбували синів та дочок протягом останніх м’ясниць. За традицією «винуватці» заздалегідь готували почастівок, щоб у такий спосіб відкупитися від Колодія. Крім батьків, жіночі гуртки «карали» й хлопців. Якщо батькам прив’язували колодочку до лівої ноги, то парубкам і дівчатам — на ліву руку або до пояса. Пізніше замість колодки робили китиці з вовни чи кольорового паперу. Подібний обряд існував і в дівочих гуртах. Юнки йшли до хлопців і чіпляли колоду-китицю тому, «хто залишився парубкувати». Але переважно так вчиняли з тими, від кого сподівалися старостів. Хлопець мусив відборгувати дівчині заздалегідь придбаним намистом, стрічками чи хустиною. Натомість юнка зобов’язана була на Великдень «віддати колодку» — подарувати у вишитій хустинці кілька писанок. «Колодкові взаємини» завершувалися тим, що хлопець замовляв музику і обоє танцювали. Деінде в такий спосіб «карали» і дівчат. Тим юнкам, які перебирали женихами і не встигли пошлюбитися, також чіпляли символічного Колодія. Дівчата, як і хлопці, знаючи давні звичаї, намагалися в ці дні якомога менше бувати на людях. Але їх все-таки відшукували. Покараному синові батько — іноді жартома, а нерідко й усерйоз — вичитував:— Так тобі й треба! Не хотів слухати батька, не хотів женитися, тепер тягни колодку. Думалося весілля справляти, а довелося колодки відкупляти. Ненька ж казала дочці: — Так тобі, дочко, й треба: не заслужила молодого, тепер тягни Колодія! Загалом такі обрядодії носили повчальний характер, адже зосереджувались на тих, хто не одружився або не мав дітей. Бо скріпленню нової родини та вихованню дітей віддавалась особлива увага — це був непорушний суспільний закон, своєрідний культ подружнього життя.

І хоч дійство Колодія носило обрядовий з жартівливим відтінком характер, усе ж за ним стояла глибока моральна ознака. Про це красномовно підтверджує поки що єдиний зафіксований у нашій періодиці звичай, що його подав С. Килимник. Оскільки це справді рідкісний, але такий, що має глибоке коріння національної традиції нашого народу обряд, то я наведу його повністю. Термін «колодка» міг перейти від молодіжних ґуль — «на колоди».Традиційно в Україні молодь, а почасти й дорослі, збиралися за теплої погоди на колодах. На них розважалися, знайомились одне з одним, влагоджували інтимні та громадські справи. Місце, а це переважно було складоване дерево, віддавна називали «на колоди». Піти «на колоди» — означало збиратися до гурту. Громадських осередків, на зразок сучасних клубів, не було, хоч, щоправда, осінньо-зимове дозвілля проходили в спеціально найнятій оселі. Але як тільки тепліло на вулиці, всі збиралися «на колодах».Відтак тим, хто пробайдикував цей сезон — не знайшов собі пари «на колодках» — пов’язували як своєрідну кару Колодія. Щоб там не було, але обряд Колодія, що широко відзначався на всьому терені України аж до середини XIX століття і який не має аналогів у інших народів, вельми цікавий і неповторний. Незважаючи на всі регіональні різновиди, його спільне смислове навантаження цілком зрозуміле й виправдане — турбота про одруження і народження дітей як продовжувачів роду. Тим, хто призабув цю мудру народну істину, нагадували: «Не женився єси, то колодку носи!»

Комментирование и размещение ссылок запрещено.

Комментарии закрыты.

Translate »
=